Казка про те, як Зайчик та Білочка помінялися хвостами та вухами

                                                                            

                     Склала вихователь Коновалова Н. В.
за темою полілогу «Чи можуть білка та
заєць помінятись хвостами та вухами»
для дітей старшого  дошкільного віку

  

   Подружилися  якось влітку малі Білченя та Зайченя. Ціле літо вони весело гралися у зеленій траві, радо стрибали через пеньки та пригощали один одного лісовими ласощами.
   Настала осінь, стало прохолодніше, але в лісі було так красиво та гарно, що двоє друзів тільки зраділи таким змінам. До того ж їхня шубка добре гріла та захищала в холодну погоду. Білочка вчилася допомагати матусі – обладнувати дупло та збирати припаси до комори, бо Мама –Білка все частіше говорила про якусь люту зиму. А Зайчик вже теж підріс, тому іноді його довго не було видно, бо він рятувався від ворога – хитрого рудого Лиса.
   Одного ранку Білочка визирнула з дупла і не впізнала свій рідний ліс. Все навкруг було припорошено чимось білим як пелюстки літніх ромашок, а повітря було ще холодніше. Білочка глянула вниз і побачила Зайчика, який трусився від холоду під сусіднім кущем.

– Ти що, всю ніч спав під кущем ? – запитала Зайчика Білочка.
– Звичайно, – відповів Зайчик, – бо ми не будуємо собі хатинок. Мама мене цьому не вчила. Ми повинні добре ховатися і тікати.
– Але ж ти замерзнеш, коли стане зовсім холодно. Я так хочу тобі допомогти, але навіть не знаю як, – відповіла засмучена Білочка і раптом зраділа. – Знаю, знаю! Я подарую тобі свій хвостик! Він теплий, пухнастий і буде тебе зігрівати вночі. А у мене в дуплі і так дуже тепло, тому я не замерзну.
І друзі обмінялися хвостами.
«Тоді й мені треба щось подарувати Білочці», – подумав Зайчик, – «щось гарне та корисне, як хвостик. А подарую я їй свої вушка – найгарніших нема в нашому лісі.» і Зайчик подарував Білочці свої вушка. Коли вони обмінялися вушками, Білочка злякано закричала:
– Ой, ой, тікай, рятуйся, Зайчику! Онде крадеться хитрий Лис, хіба ти не чуєш?
А Зайчик і справді цього разу не почув Лиса і кинувся від нього тікати, лише коли побачив лисячу хитру і голодну морду. Зайчик дременув по лісу, а за ним погнався голодний Лис. Але побачивши напіврудого Зайчика з короткими вухами та довгим хвостом Лис дуже здивувався і прогледів, куди втік Зайчик.
   А тим часом Зайчик біг по лісу з усіх сил. Але цього разу траплялось щось для нього дивне і неприємне. Вуха зовсім йому не допомагали, тому він і не почув, що Лис відстав, і Зайчик подовжував бігти. Хвіст, про який Зайчик завжди забував під час погоні,  цього разу постійно нагадував про себе. То під ногами заплутається, то ніби якась сила підніме вверх та пронесе, та тільки не завжди, куди потрібно. Коли Зайчик зовсім вибився з сил, то зупинився, озирнувся навколо себе і, не побачивши Лиса, сховався під кущ та замислився.
  В цей час Білочка, теж злякавшись Лиса, почала стрибати вверх у своє рідне дупло. Але одного разу вона ледь не звалилася на землю з гілки, бо маленький біленький хвостик зовсім не допомагав під час стрибків, а довгі вуха ще й заважали: постійно чіплялися за гілки, лягали на спинку і тому лякали Білочку. Більше того, Білочка ледь змогла залізти у своє дупло з цими великими вухами, а коли вже нарешті влізла, то замислилась.
Ввечері Білочка почула шурхіт під сосною і зрозуміла, що це її друг Зайчик. Вона засмучена обережно спустилась до нього. Зайчик виглядав теж дуже засмученим. Розповівши про пригоди цього дня один одному, друзі вирішили повернути свої хвости та вуха.
– Але як же ти, Зайчику, будеш сьогодні ночувати? – запитала турботлива Білочка, – все навколо чомусь біле, холодне. А шубка в тебе помітна сіра, до того ж легенька. І хвоста немає, щоб вкритися.
– Якось воно буде, – відповів сумно Зайчик.
 Коли наступного ранку Білочка визирнула зі своєї хатинки, то побачила, що ліс вже не припорошений, а вкритий товстим білим покривалом.
– Що, гарно? – запитав Білочку старий та мудрий Ворон. – Це сніг, він буває зимою, так потрібно лісу. І це означає, що прийшла зима.
– Але це зовсім не потрібно бідолашному Зайчику, – відповіла Білочка.
– Кха—кха – кха, – засміявся Ворон, – ти помиляєшся Білочка. Тільки поглянь на цього бідолаху.
Під сосною ніби ожила одна з грудок снігу: вона підстрибувала та перекидалася. І раптом Білочка розгледіла лукаві заячі очі та кінчики заячих вух.
– Доброго ранку Білочка, – закричав радісно Зайчик. – Уявляєш, а вночі моя стара шубка впала з мене, а на її місті виявляється всю осінь росла нова: біла, пухнаста, а яка тепла. І тепло мені в ній, і не видно, тому що я схожий на сніг!
– Зовсім –зовсім не видно! – підтвердила здивовано Білочка.
– Ех, ви, молодь, – відповів старий Ворон, – ще тільки пізнаєте закони природи. А природа дбає про кожного. Тому й запам’ятайте що КОЖНОМУ В ПРИРОДІ ПОТРІБНО СВОЄ. Ви зрозуміли про що я?
Зайчик і Білочка у відповідь кивнули.
                                                                А ВИ, ДІТИ, ЗРОЗУМІЛИ?